Оголошення
Дослідницькі роботи і проєкти

Проєкт "Життя і творчість Василя Стуса"

| nikolay
Рейтинг: 0
Василь Стус - життя і творчість
Автор роботи:
Вінтоняк Оксана Василівна
Керівник:
Струтинська Руслана Василівна
Навчальний заклад:
Манявський ліцей Солотвинської селищної ради Івано-Франківської області
Клас:
11

Автор навчальної дослідницької роботи (проєкту) на тему "Життя і творчість Василя Стуса", виконаної в 11 класі з українскої літератури, намагається показати весь тернистий шлях відважного борця за свободу слова, незламного патріота України, дисидента - Василя Стуса, відданого сина своєї країни.

Докладніше про роботу:

Учениця 11 (10) класу у творчому проєкті з української літератури розповідає про життя і творчість Василя Стуса, який був дисидентом, поетом та публіцистом, активним представником українського культурного руху шістдесятників. У дослідженні цікавими для читача стануть спогади Івана Стуса з дитинства.

У проєктній дослідницькій роботі наводяться цікаві факти життя і творчості Василя Стуса, детально розглядаються обставини першого та другого арешта Стуса, а також дається аналіз події останніх днів життя поета. Учениця 11 класу розповідає про традиції вшанування пам'яті поета та наводить цитати з його творів.

Також авторка учнівського міні-проєкту визначила короткі відомості про життя і дитинство, студентські та армійскі роки Василя Стуса, проаналізувавши літературні джерела. Також зібрано інформацію про дисидентську діяльність українського поета, його боротьбу за незалежність України.

Зміст

Вступ
1. Василь Стус. Короткі відомості. Спогади з дитинства.
2. Студентські роки. Армія.
3. Дисидентська діяльність.
4. Незламний Стус. Перший арешт.
5. Другий арешт. Останні дні життя.
6. Вшанування пам’яті Василя Стуса.
7. Цитати з творів поета.
Висновки
Список літератури

Вступ

Торуй свій шлях - той, що твоїм назвався, той, що обрав тебе навіки…

Василь Стус - поет, літературознавець, перекладач, публіцист, правозахисник, один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників, дисидент. Життя цього поета — це приклад принциповості і твердої волі. Він ніколи не намагався бути зручним  і не боявся відкрито висловлювати свою позицію. Саме ця історична постать стала об’єктом мого дослідження.

Хронологічні рамки дослідження: 1938-1985 - роки життя Василя Стуса. 

Мета проєкту: показати весь тернистий шлях відважного борця за свободу слова, незламного патріота України.

Дана робота є актуальною. Адже, саме цього року, вся Україна вшановує 35-річницю від дня смерті Василя Стуса. Дослідження життя і творчості Василя Стуса складається з семи розділів. Перед читачем постає весь тернистий шлях поета, перекладача, прозаїка, мислителя, літературознавця, правозахисника, борця за незалежність України.

Шостий розділ дослідження, присвячений вшануванню пам’яті Василя Стуса. Тут також описано сучасні події: конфлікт, пов’язаний з видавництвом книги В. Кіпіані «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР». В останньому розділі роботи зібрані цитати з творів поета, які є актуальними і сьогодні.

Передбачувані результати: з'ясувати весь тернистий шлях Василя Стуса; опрацювати різноманітні джерела інформації; зібрати цитати відомого поета.

Кінцевий результат:

  • презентація;
  • написання дослідження про Василя Стуса.

Практичне значення: матеріали даного проєкту про життя і творчість Василя Стуса можуть використовуватися вчителем української літератури, вчителем історії України при поясненні тем з циклу: «Українські дисиденти – виклик системі», а також учнями при підготовці до уроків та для розширення своїх знань про незламних героїв нашої держави.

Василь Стус. Короткі відомості. Спогади з дитинства

Василь Семенович Стус - український поет XX  століття, перекладач, прозаїк, мислитель, літературознавець, правозахисник, борець за незалежність України у XX столітті. Один із найактивніших представників українського дисидентського руху. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1991), Герой України (2005, посмертно). Псевдонім Василя Стуса – Василь Петрик.

Народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка.

Гайсинського району Вінницької області, нині Україна (тоді УРСР) в селянській родині. Був наймолодшою четвертою дитиною в родині. Коли хлопчику виповнився рік, батько поїхав на Донбас шукати роботу. Згодом до нього приїхала дружина з двома старшими дітьми, залишивши менших на бабусю. Коли Василю було три роки, батько перевіз до міста Сталіно (нині Донецьк) і його.

В роки Другої Світової війни родина залишилася в окупованому нацистами місті й жила у злиднях. Після війни отримали невелику земельну ділянку, на якій почали зводити будинок. Але ця справа просувалася надзвичайно тяжко, бо здоров’я батьків було підірване, а зарплатня мізерна.

Про 1946-1947 роки Василь Стус згадуватиме: «Коли мені було дев’ять літ, ми будували хату. І помирав тато - з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама… Пас чужу корову – за це мене годували. Я знав, що мама голодна – і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом».

У 1944-1954 роках Василь навчався у Донецькій міській середній школі № 265.

Василь Стус у Донецькій міській середній школі № 265

«Рано навчився грати на гітарі, опанував шахи, завзято грав у футбол. За що б він не брався, все в нього виходило… Він наче відчував, що життя його коротке, марно часу не губив, завжди був у роботі», - згадувала про Стуса його сестра Марія.

Василь Стус добре вчився і закінчив школу із срібною медаллю у 16 років.

Студентські роки. Армія

Одразу після закінчення школи, Василь Стус поїхав до Києва подавати документи на факультет журналістики. Однак йому відмовили, бо виявився «за-надто малим» за віком. На факультет української філології педагогічного інс-титуту у Сталіно його зарахували без вступних іспитів.

Шкільна медаль давала таку пільгу. З другого курсу відбулося об’єднання філологічного та історичного факультетів, тож закінчив Василь Стус історико-філологічне відділення.                       

Студентські роки він називав «трудними». Стосувалося це, очевидно, матеріальних нестатків, але ще більше — казен­ного схоластичного навчання, зокрема тієї фальші у висвіт­ленні історичного минулого нашого народу, якою була пере­йнята вся тогочасна офіційна наука, особливо ж -  історія. Перед першим курсом влітку працював на залізниці, щоб заробити гроші на радіолу.

Був наймолодшим у академічній групі, але  завоював авторитет серед однокурсників завдяки ерудованості та приязності. Більшість вільного часу Василь проводив у бібліотеці. Згодом деякі викладачі почали давати йому твори раннього Павла Тичини, Максима Рильського та заборонених авторів Розстріляного відродження.

Вчився майбутній філолог жадібно, часто – поза програмою. Він досконало  опанував німецьку мову, аби в оригіналі читати улюблених Генріха Гейне і Райнера Марію Рільке, наполегливо студіював латину, з власної ініціативи заглиблювався в давньоукраїнську мову.

Василь Стус міг порекомендувати потрібні книжки зі спецфонду обласної бібліотеки, особливо – коли йшлося про зарубіжних та вітчизняних літераторів, котрі перебували під забороною в СРСР. У розмовах із товаришами дедалі частіше лунали прізвища яскравих особистостей Розстріляного відродження: Миколи Хвильового, Валер’яна Підмогильного, Володимира Винниченка, Миколи Куліша, Михайла Семенка, Миколи Зерова, Володимира Свідзінського, Аркадія Любченка, Тодося Осьмачки, Михайла Драй-Хмари.

Учасники літературного об’єднання Обрій і Василь Стус

Разом із тим, студент не лише наполегливо працював у бібліотеці, але й став активним учасником літературного об’єднання “Обрій”, що діяло під орудою завідувача кафедрою історії зарубіжної літератури Донецького державного університету, професора Тимофія Духовного. На прохання самого Миколи Бажана, Стус готував статті для Української радянської енциклопедії.

Василь Стус любив  відвідувати філармонію, намагався не пропускати театральні прем’єри. Як бачимо, вже доволі з юних років Василь мав свою чітку мету, був наполегливим, здібним та працьовитим. У 1959 році закінчив навчання з червоним дипломом. Рятуючи однокурсницю Зінаїду Кононученко, аби та не потрапила на три роки в глуху Кіровоградщину, у липні 1959 року Василь погодився викладати українську мову та літературу в семирічці села Таужне Гайворонського району Кіровоградської області із місячною платнею в розмірі 336 рублів 83 копійки…

Василь Стус в Радянській армії

Василь знав, що його заберуть до війська… Того ж року, 22 грудня, в газеті «Літературна Україна» дебютант опублікував першу добірку з трьох віршів. Вступне слово «Доброї путі. Поезії Василя Стуса», написав перший лірик України Андрій Малишко: «Здається, що творчість 21-річного учителя з Вінниччини Василя Стуса має хороші поетичні зерна… зокрема, своєрідність підходу до явищ життя і вміння узагальнювати ліричні роздуми (а не говорити про них загально). Думка і художній образ часто живуть у нього органічно, воєдино злиті, форма вірша чітка і виразна. Добре знання мови визначає загальну культуру молодого здібного літератора…»

15 жовтня 1959 р. із села Таужне молодого педагога призвали до Радянської Армії. Того ж дня, на імпровізованих проводах, до дівочого альбому молодої вчительки Любові Савчук поет вписав вірш “Резиґнація” (Франкове слово це цілковита покірливість долі. – О.Р.) із присвятою: “На згадку Любові Матвіївні”.

Після карантину, в Лубнах Полтавської області, Василя Стуса відправили рядовим-піхотинцем у сержантську школу. Ось де він усвідомив масштаби русифікації в СРСР… Ніякої української! За Уставом існує одна мова в світі – російська!.. Уявляєте, як розлютила командирів телеграма із Києва, якою початкуючого поета із публікацією першої добірки творів в газеті “Літературна Україна” привітав Андрій Малишко!

У квітні 1960 року юнака відправили служити на Урал – у хащі під Нижнім Тагілом. Тут споруджували ракетне містечко, що згодом перетворило-ся на надсекретний об'єкт: польова пошта, в/ч 01649. Тямущому сержанту вдалося влаштувались у штабі, тільки він один із молодшого складу вмів  друкувати накази. Під час служби в армії Василь Стус почав складати вірші.

Дисидентська діяльність

На початку 1960 – х років Василь Стус отримав пропозицію вступи-ти до компартії. Це допомогло б йому  стати директором школи. Але він відмовився. З березня по жовтень 1963 року Стус працював літературним редактором україномовної газети «Соціалістичний Донбас».

1 листопада 1963 р. Василя Стуса зарахували до аспірантури Інституту літератури АН УРСР і він переїхав до столиці. Тут він познайомився із шістдесятниками Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською та увійшов до Клубу творчої молоді. Василь підготував до друку першу віршовану збірку «Круговерть», здійснив низку перекладів німецьких класиків. 

4 вересня 1965-го року в Києві відбулася прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Напередодні цієї події Україною про-котилася хвиля арештів творчої молоді. На показ прийшла столична інтелігенція, серед якої був Василь Стус. «Василь піднявся…крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте. Спочатку кілька людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі…», - так згадує той день Іван Дзюба. Як наслідок -  Василя виключили з аспірантури.

Роки тимчасових робіт (1965—1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним і стежили агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі. Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві (ця робота набула для нього великого значення), згодом — на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. 1966 - 1972 роки був старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.

У Києві зустрів свою любов і майбутню дружину – Валентину Попелюх.  10 грудня 1965 року молода пара розписалася, а вже через рік у них народився син Дмитро. Щоб забезпечити сім’ю, Василь працював кочегаром і різноробом. Вірші писав у вільний від роботи час, але видати їх в межах СРСР «неблагонадійному» поету виявилося практично неможливо.

На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. На похороні Алли Горської, у грудні 1970 року, Василь Стус сказав, що вбивство художниці замовила влада. Поет знав про присутність агентів КГБ під час поховання, які пильно стежили і фіксували усе, що відбувається.

Василь відважно висловлював свою думку. Відкрито критикував тоталітарну владу. Він писав політичні заяви, вима­гаючи справедливості для інших, які також зазнали ударів лихої долі й потребують підтримки. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили його перший арешт.

Незламний Стус. Перший арешт

Така впевненість у своїх переконаннях і бунтівний дух становила небезпеку для радянської влади, яка прагнула перетворити населення на покірних маріонеток.

Стус став значною перешкодою на шляху до реалізації такого плану адже був сильною особистістю, якої так боялася радянська влада. Тому перше, що було потрібне владі для досягнення своїх цілей - зламати незламного Стуса. Зробити це вирішили шляхом притягнення до кримінальної відповідальності та подальшим ув’язненням.

Арешт Василя Стуса

2 січня 1972 року — перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості».

На замовлення КДБ, твори Стуса прорецензував старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Шевченка Арсен Каспрук. Поетичну збірку «Зимові дерева» він назвав поетикою «декадансу, ідейного занепаду», в якій «радянське життя постає як добровільний, неохайний вчитель етики…».  Крім того А. Каспрук зазначив: «не треба доводити, що книжка Стуса шкідлива всім своїм ідейним спрямуванням, усією своєю суттю. Нормальна неупереджена людина прочитати її може лише з обридженням, із зневагою до „поета“, що так порочить свою землю і свій народ».

Про збірку «Веселий цвинтар» рецензент писав: «Радянські люди, за Стусом, це бездушні автомати, люди без голови, манекени, що механічно розігрують заданий за схемою безглуздий спектакль». «З художнього боку вірші Стуса це якась маячня, злобливе белькотіння, а з громадського, політичного — це свідомий наклеп, очорнювання і оббріхування нашої дійсності». Подібні закиди були й щодо статті «Феномен доби» .

Шукаючи правди, поет написав лист до П.Ю. Шелеста.

Шановний Петре Юхимовичу! У житті бувають ситуації, коли виникає прагнення говорити, як на духу. Сьогодні, сидячи в слідчому ізоляторі УКДБ, я відчуваю саме таку ситуацію. Колись Шевченко писав: Я так люблю Мою Україну убогу, що проклену святого бога, за неї душу погублю. Я повторив би ці слова, замінивши слово «Україна» словом «істина як справедливість».

У мене загострене, може, навіть хворобливо загострене почуття справедливості, яку я завжди хотів бачити повною, ідеальною. Я вважаю, що така справедливість повинна бути в нашій країні, а для народів усього світу мусить правити за взірець. І коли я бачив факти несправедливості, особливо ж практику, коли чесній, принциповій, добрій людині гірше живеться якраз через її найкращі людські властивості, я тоді доходив розуміння, що це — дуже небезпечна практика.

Я не націоналіст. Навпаки, я вважаю за потрібне робити так, аби серед певної частини українців розвіяти дурман самозакоханості, антисемітизму, загумінкованої обмеженості. Так само за потрібне я вважав робити так, щоб серед певної частини росіян, євреїв і т.д. розвіяти дурман неповаги до української мови, культури, історії, неповаги до праці селянина, що ґречно причащає усіх нас хлібом і сіллю від своїх мозолів.

Вважаю, що єдиний мій гріх у тому, що я надміру прагнув абсолютної справедливості, яка сьогодні, може, ще не зовсім можлива. Отож, я не прошу помилування. Висловлюю останнє своє прохання. Дуже Вас прошу — зробити так, щоб люди, які щиро прагнуть робити добро для рідного народу і його культури, могли це робити на повну силу, з цілковитою віддачею своїх ясних розумів і чесних душ. Я вірю, що ви хочете справедливості й добра. Прошу повірити й мені, що я хочу (і щиро, завзято, до смерті хочу!) тієї ж самої справедливості і того ж таки добра — для трудівників, для людини, для людства, хай буде більше взаєморозумінь, а не порозумінь. З повагою Василь Стус 18.01.1972 року.

Однак, відповіді не було. Вже 26 січня 1972 р. Василеві було висунуто звинувачення. На початку вересня 1972 року київський обласний суд за звинуваченням в «антирадянській агітації й пропаганді» засудив Стуса до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. У своєму коментарі на вирок суду Василь Стус, щодо рецензента Каспрука, сказав що «на руках цього доктора філології — моя кров, як і на руках слідчих Логінова, Мезері, Пархоменка, судді, прокурора і адвоката-прокурора, накиненого силоміць».

Висловлюючись загалом про тогочасних рецензентів від КДБ, Стус зазначав, що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді».

Була проведена конфіскація творів Василя Стуса.  Поет писав: «Конфіскували рукописи всіх моїх віршів, рукописні поетичні збірки «Зимові дерева» і «Веселий цвинтар», незакінчені повісті, варіанти нарисів декількох інших оповідань і повістей.

Серед сконфіскованих речей було близько двох десятків літературно-художніх статей… Загалом мені забрали близько 500 оригінальних віршів, коло 10 друкованих аркушів прози, стільки ж публіцистики, близько 30 друкарських аркушів поетичних перекладів… Практично це значить, що мені забрали все, що я написав протягом 15 років літературної діяльності».

Покарання відбував у Мордовії та Магаданській області. Весь термін ув'язнення перебував у мордовських таборах. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини.

Під час першого ув’язнення відбулася і перша спроба фізичної розправи над невгамовним бунтарем – один з кримінальників поранив Стуса в живіт заточкою. Адміністрація не надавала пораненому медичної допомоги, допоки на сусідній жіночій колонії Надія Світлична не організувала голодування в знак протесту. Під час операції Стус втратив дві третини шлунку.

По закінченні строку, Стуса 1977 року вислали у селище імені Матросова Магаданської області, де він працював до 1979 року на золотих копальнях.  Звідти, у 1978 році, звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР про відмову від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».

У 1978 році поета прийнято до PEN-клубу (міжнародна неурядова організація, яка об'єднує професійних письменників, редакторів і перекладачів. Був створений з метою сприяння дружбі й інтелектуальній співпраці письменників всього світу).

Повернувшись восени 1979 року до Києва, приєднався до  Української Гельсінської Групи. Попри те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. Спочатку, з жовтня 1979 по січень 1980 року — формувальником II розряду ливарного цеху на заводі ім.

Паризької комуни, після цього і до арешту — в цеху № 5 українського промислового об'єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт», намазувальником затяжної кромки на конвеєрі. Попри підірване здоров’я, був сповнений рішучого протесту проти свавілля радянського тоталітаризму.

Другий арешт. Останні дні життя

Радянська влада не подарувала Василеві Стусу духовної незламності. Новий арешт був неминучим. Це сталось у жовтні 1980 року. Безжальний вирок (10 років таборів особливого режиму та 5 - заслання) поет сприйняв належно, цілком усвідомлював, які випробування випадуть йому.

Після другого арешту адвокатом Василя Стуса було призначено Віктора Медведчука, який, як повідомляють в Інституті національної пам’яті України, «без згоди на те обвинуваченого на судовому засіданні визнав його «провину». Це зафіксовано в «Хронике текущих событий» (Самвидав, Москва. – 1980. – №58).

Євген Сверстюк так згадував ті події: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь відмовився від цього адвоката. Але цієї відмови суд не прийняв. Тоді Стуса засудили до 10 років примусових робіт і 5 років заслання.  Справу вивчала інший адвокат — Людмила Петрівна Коритченко, яка з невідомих причин відмовилася брати дальшу участь у процесі».

12 жовтня 1980 року академік Андрій Сахаров звернувся до учасників Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод: «1980 рік в нашій країні ознаменувався багатьма несправедливими вироками. Але навіть на цьому тлі вирок українському поетові Василю Стусу вражає своєю жорстокістю… життя людини безповоротно ламають, що стає платою за порядність, нонконформізм, за вірність своєму «я». Вирок Стусові – сором радянській репресивній системі...»

З листопада 1980 року поет перебував у таборі ВС-389/36-1 у Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія). Йому заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981 року.

10 січня 1983 року Василя Стуса покарано роком камери-одиночки зі зниженням норми харчування за те, що у «Самвидаві» вийшли його нотатки «З таборового зошита». Його записи 1983 року вдалося переправити на Захід.

1985 року українська діаспора намагалась висунути Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, але не встигла підготувати всі матеріали відповідно до процедури номінації.

Наприкінці серпня 1985-го року Василя Стуса покарали карцером за те, що він, читаючи книгу в камері, обперся рукою об нари. На знак протесту він оголосив сухе голодування. Глупої ночі з 3 на 4 вересня 1985 р. на дільниці особливого режиму колонії ВС-389/36-1 у селі Кучине Чусовського району Пермської області представники табірної адміністрації зафіксували смерть ув’язненого.

На 48-му році життя великий український поет Василь Семенович Стус назавжди упокоївся під час сухого голодування в таборі для політв’язнів. Формально…А від чого, ніхто достеменно й тепер сказати не може. Від серцевого нападу? Можливо. Без належного медичного догляду, коли за шість днів сухого голодування виразка шлунку явно загострилася? Ймовірно. Від переохолодження? І цей варіант має сенс. Один із побратимів Василя Стуса, колишній політв'язень Василь Овсієнко, висував припущення про загибель… від удару карцерними нарами вагою 90 кг, які на день кріпилися до стіни залізним прутом. У крихітному карцері, де розкинеш руки – і торкнешся стін, це також імовірно! Могли зумисне таке влаштувати наглядачі, над якими поет всіляко кепкував? Безперечно.

Дружина отримала повідомлення про смерть чоловіка вранці 5 вересня. Всупереч її проханню, по-ховання відбулось без при-сутності рідних. Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів – дисидентів - до середини жовтня. Права на пере-поховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув'язнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини. Похований на табірному цвинтарі у селі Борисово Чусовського району Пермської області.

У листопаді 1989 року, завдяки клопотанням рідних і однодумців, серед яких були син Стуса Дмитро, син Тихого Володимир, заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих Василь Ґурдзан, разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, поета перепоховали в Києві на Байковому кладови-щі (ділянка № 33).

У 1990 році прокурор УРСР Михайло Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 ве-ресня 1972 року і вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 року.  У тому ж році, Постановою Пленуму Верховного Суду УРСР і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР, Василь Стус був посмертно реабілітований.

Вшанування пам’яті Василя Стуса

Людина величного розуму та високої моралі. Надзвичайна витримка та сила характеру. Незламний Стус став важливою частинкою історії України. Його вчинки заслуговують великої поваги. Задля збереження його світлого імені, українці вшановують пам’ять героя.

12 січня 1990 року в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка (тоді ще АН УРСР) з ініціативи інститутського осередку Народного Руху України було організовано літературний вечір пам'яті Василя Стуса.

1991 року Василя Стуса посмертно відзначили Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю».

26 листопада 2005 року Василеві Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави. Поетові відкрито багато пам’ятників та барельєфів.

Ім'ям Василя Стуса назвали сквер на розі проспектів Перемоги і Палладіна у Києві, а також низку вулиць та площ у Києві, Харкові, Одесі, Львові, Кропивницькому, Івано-Франківську, Вінниці, Луцьку, Рівному, Ковелі, Краматорську, Тернополі, Херсоні, Бучачі, Червонограді… 9 лютого 2017 року Рада міста Варшави ухвалила надати скверу в центрі польської столиці імені Василя Стуса.

Багато шкіл в Україні носять ім’я Василя Стуса.

У 1992 році компанія «Галичина-фільм» зняла перший документальний фільм про Стуса «Просвітлої дороги свічка чорна».

У 2006 - 2009 роках у Театрі російської драми ім. Лесі Українки вийшла камерна вистава «Іду за край» про долю Василя. З 2009 року у Молодому театрі - вистава «Стусове коло».

Улітку 2018 року знято художній фільм «Заборонений». У серпні того ж 2018 розгорівся скандал через те, що режисери фільму ухвалили рішення вирізати зі стрічки епізод із судом та всі згадки про адвоката Стуса — Віктора Медведчука. Фільм вийшов на екрани 5 вересня 2019 року. Зрештою він вийшов із сценами суду, але ім’я адвоката при цьому не згадувалось.

У травні 2019 року вийшла друком книга «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР». Автор - Кіпіані Вахтанг Теймуразович. У книжці зібрано архівні документи з кримінальної справи Василя Стуса, покази свідків, листи поета з тюрми, спогади його рідних та друзів.

Ознайомившись із наведними матеріалами, читачі дізнаються про невідомі факти щодо життя, ув’язнення та загибелі Стуса, які досі охороняли під грифом «Секретно». Книга отримала ряд премій:  Book Forum Lviv — персональна відзнака директорки ГО «Форуму видавців», Черкаського книжкового фестивалю в номінації «Науково-популярна книга для дорослих», а члени Українського ПЕН-клубу включили «Справу Василя Стуса.

Збірку документів з архіву колишнього КДБ УРСР» до переліку найкращих книжок 2019-го, які з'явилися друком у вітчизняних видавництвах.

29 серпня 2020 року Віктор Медведчук – депутат, колишній адвокат Василя Стуса – подав позов на автора книжки про Стуса. На думку Віктора Медведчука, інформація в книзі не відповідає дійсності. За словами автора книжки й журналіста Вахтанга Кіпіані, позов Медведчука є прямим тиском на свободу слова.

19 жовтня 2020 року Дарницький суд Києва частково задовольнив позов і заборонив розповсюдження книжки «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР». У відповідь на рішення суду, Міністр культури Олександр Ткаченко заявив, що власним коштом закупить частину накладу книги для національних бібліотек. Своє обурення щодо рішення суду висловили громадські діячі, політики та масово - пересічні громадяни. Після рішення Дарницького суду Києва щодо заборони книги, у різних містах України влаштували публічні читання.

26 листопада 2020 року відкрито апеляційне провадження. Згідно з ухвалою про відкриття провадження, сторонам надано строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу до 28 грудня 2020 року. Віримо, що правда переможе.

Своє дослідження, я хочу завершити словами І. Дзюби: «Стусова непоступлива віра в моральний абсолют виявилася прозірливішою, аніж розпачливе примирення з дійсністю багатьох із нас. Його поезія залунала в Україні, її почули, в неї вслухаються. Його ім’я сьогодні на устах не лише у знавців української літератури, а у всіх, кому дорога Україна. Схиляються перед ним і поза Україною ті, кому випало читати його твори або довідатися про його долю і боротьбу…».

Вшановуючи пам’ять «Незламного» поета України, пропоную перечитати цитати з його творів. Нехай вони стануть орієнтиром для кожного з нас:

1.  За своєю душею треба стежити так само, як за тілом. Коли я був у Твоєму віці, то регулярно влаштовував собі сповідь: що ти зробив за місяць чи два: доброго, що злого. І картав себе за недобре. І виробив був добру здатність — дбати про душу. Чиста, світла душа — то запорука людського здоров’я. І завжди приємно було згадати все, що ти зробив доброго. Бо тільки добре вводить нас у коло інших людей, робить їх братами, а не просто сусідами.

2. Так само — дбай про своїх друзів. Вони повинні бути чисті, добрі. Інших друзів — не треба. А добрі друзі допомагають рости і ставати кращим…

3.  Людина — це обов’язок, а не титул (народився — і вже людина). Людина — твориться, самонароджується. Власне, хто Ти є поки що? Кавалок глини сирової, пластичної. Бери цей кавалок у обидві жмені і мни — доти, поки з нього не вийде щось тверде, окреслене, перем’яте. Уяви, що Бог, який творить людей, то Ти є сам. Ти є Бог. Отож, як Бог самого себе, мни свою глину в руках, поки не відчуєш під мозолями кремінь. Для цього в Тебе найкращий час — Творися ж!

4. Наша історія — це все і завжди спочатку, якась постійна гойданина на одному й тому ж місці, мертва хвиля еволюції. Люди, прагнучи світла, викликають власну смерть. Це щастя: мати таку долю, як у мене…Чуюся добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі. Долі не обирають… Її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас.

5. На Донбасі читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків … Обов’язково – німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної…. Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритися з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже нас – за 40 мільйонів…

6. Не знаю, чи є в Тебе дівчина. Коли є (чи — коли буде) — намагайся, щоб вона була вища за Тебе. Тобто, щоб Ти дотягався до неї, а не опускався. Коли ж вона надто земна, то вигадай її — небесною, і вона стане небесніти. Але краще, щоб у неї було і землі, і неба. Дівчина має надати Тобі змогу — кращати, а не гіршати.

7. Любов — то, може, єдина справжня квітка, подарована людині Богом. Тільки в любові людина розумна. І навіть: що більше, дужче любиш — то розумніша-єш. Інших квіток, кращих за цю, квітку любові, я не знаю.

8. І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любови, долає природне почуття зненависти, звільнюється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі.

9. Долі не обирають… Її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас.

10. Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації.

11. Терпи, терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
Сталить твій дух — тож і терпи, терпи.

12. Як добре те, що смерти не боюсь я: і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся: в передчутті недовідомих верст…

13. Я не націоналіст. Навпаки, я вважав за потрібне робити так, аби серед певної частини українців розвіяти дурман самозакоханости, антисемітизму, загумінкової обмежености. Так само за потрібне я вважав робити так, щоб серед певної частини росіян, євреїв і т.д. розвіяти дурман неповаги до української мови, культури, історії, неповаги до праці селянина, що гречно причащає усіх нас хлібом і сіллю від своїх мозолів.

14. Жити — то не є долання меж, а навикання і самособою наповнення.

15. Зле жити без ідеалів, але не менше зле — з ідеалами. Втім, уточнити смисл слова “жити“ я б не наважився: у мої 46 років воно таке ж таємниче, як і в Твої. Роки пішли тільки на те, щоб сказати: і не це, і не це, і не це.

16. Не знаю, чи Ти повторював ці слова, чи, може, тільки допоминаєшся: життя — це праця, любов, футбол, боротьба, щастя, мандри, навчання і т. д. Стверджуєш, щоб завтра засумніватися: воно — не тільки праця, любов, футбол і т. д. Людина існує не пізнанням (хоч — і пізнанням), не працею (хоч — і працею), не любов’ю (хоч — і нею). Людина живе, щоб жити. Дуже неокреслено, але окресленіше не сказав ще ніхто.

17. Бери од кожної пори свого життя те, що вона тобі пропонує. Вимагати од часу — і немудро, і негідно, може. Але — і не пливи за течією. Будь собою — тобто, виробивши тверді орієнтири, що таке добро і що зло, виростай у їхньому магнітному полі, аби по ньому все в тобі скристалізувалося (так Вернадський писав, згадуючи геологічні структури). Ідеал є один — добра і справедливості, чесності і любові. Іншого, мабуть, нема. Ще додам — ідеал Краси.

18. Насамперед, сину, я хочу, щоб Ти мав свій характер, а не був розмазнею, манною кашею для беззубих. Виробляй його постійно, не поступайся своєю волею перед обставинами. Бо Ти — це, насамперед, Твоя воля (бажання, мета, впертість і т.д.). А воля міцніє в подоланні перешкод” (з листів до сина).

19. Намагайся зрозуміти інших людей, бачити в їхніх життях їхню правду, яку треба приймати, а не оспорювати. Отож, суди про людей не зі своєї позиції тільки, а й з їхньої. Ще краще — з кількох позицій. А як би вчинив тут П’єр Безухов чи Роберт Джордан чи Мартін Іден, наприклад? Для цього треба мати щедре серце. Живуть же по-своєму дерева і квіти, жаби і ластівки, щурі й соколи. І претензій до них ніхто не ставить. Так і люди.

20. Мені подобаються люди, що, як кажуть, “пруть буром“, тобто, мають свій норов. Ці люди — нещасливі в житті, зазнають усіляких страждань (щасливі — здебільшого безхребетні, ті, що, як покірне телятко, дві матки ссуть). У житті доводиться обирати: або цікаву муку або нецікаве щастя. Більшість, звичайно, обирає щастя, хай і нецікаве (точніше: вони воліють цікавого щастя, але здобувають украй нецікаве).

Висновки

У процесі дослідницької роботи в рамках проєкту про життя і творчість Василя Стуса я дослідила його внесок в українську літературу, проаналізувала його діяльніть, як відомого українського поета, літературного критика, дисидента. Іван Стус жодного разу не йшов на компроміси з тодішньою владою, завжди був самим собою. І на волі, і серед колег, і в таборі. Таких, як Василь Семенович, було дуже мало не лише в Україні, а й на теренах колишнього Радянського Союзу.

Підсумком роботи над навчальним проєктом стала дослідницька робота про життя і творчість Василя Стуса та презентація, яку я представила учням 10 і 11 класів нашого ліцею.  

Матеріали даного учнівського творчого проєкту можуть використовуватися вчителями української літератури для підготовки до уроків про творчість Івана Стуса, вчителями історії України для уроків про українських дисидентів, а також учнями для розширення своїх знань про незламних героїв нашої держави.

Список використаної літератури

1. Дмитро Стус. Василь Стус: життя як творчість. — К.: Факт, 2004. — 368 с.
2. В. П. Кіпен. Василь Стус – terra incognita радянської доби // Василь Стус: життя, ідеологія, творчість, соціополітичний і літературний контекст.- 2018.- с.17-21.
3. Коцюбинська М. Феномен Стуса. Сучасність. 1991. № 9. С. 26–35.
4. Нецензурний Стус: кн. у 2 ч. / [Упор. Б. Підгірного]. Тернопіль: Підручники і посібники, 2002, 2003. 336 c.
5. Сверстюк Є. Василь Стус у житті і літературі. «Український вісник». 1987.№ 7– 10.

Нові проєкти і роботи
Навчальні програми
Банер сайту
Сайт Дослідники містить дослідницькі роботи і творчі проєкти дітей України, теми міні-проєктів з предметів, правила і вимоги оформлення для учнів і вихованців.
Будемо дуже вдячні, якщо встановите наш банер!

Дослідники - дослідницькі роботи і проєкти дітей України
Код банера:

<a href="https://doslidnyky.com" target="_blank" title="Дослідники"> <img src="https://doslidnyky.com/banners/baner-b200x67a.png" width="200" height="67" border="0" alt="Дослідники"></a>

Інші наші банери ...