Проєкт "Загадкова Японія: культура і мистецтво"

Культура Японії є унікальною. Тому в 10 класі я виконала дослідницьку роботу (проєкт) на тему "Загадкова Японія: культура і мистецтво", в якій дослідила історію і традиції японської культури, включаючи чайну церемонією. Я зрозуміла, що Японія також завжди сприймала досягнення інших цивілізацій, надаючи їм нових елементів, і вони поступово ставали складовою частиною японської традиції.

Докладніше про роботу:

Головною метою дослідницької роботи на тему "Загадкова Японія: культура і мистецтво" є дослідження у 10 класі історії, особливостей декількох найбільш відомих напрямків японської культури. Досвід зі збереження і розвитку такої дивовижної культурної спадщини японського народу можна взяти за зразок Україні.

Матеріал навчального дослідницького проєкту розкриває культуру і мистецтво загадкової Японії, може бути цікавим на уроках всесвітньої історії та мистецтва у 9, 10 і 11 класах школи. Автором проєктної роботи вивчається архітектура та писемні пам'ятки японської культури, досліджуються чайні традиції у Японії та звідки вони беруть свій початок.

У проєкті з вивчення культури і мистецтва Японії можна дізнатись багато цікавого про чайні церемонії, чайні будиночки, кам’яні сади та архітектурні пам'ятки середньовіччя, що складають загадкову і дивовижну японську культуру.

Зміст

Вступ
1. Писемні пам'ятки.
2. Чайні традиції.
2.1 Чайна церемонія.
2.2 Чайні будиночки.
3. Кам’яні сади.
4. Архітектурні пам'ятки середньовіччя.
Висновки
Список літератури

Територія Японії за формою трохи нагадує бумеранг, що летить під східного узбережжя Азії — регіону, із яким у Японії склалися найбільш тісні історичні й культурні зв'язки,— у бік США. Зі сходу разом із вранішнім сонцем до країни приходить новий день. Це відбувається раніше, ніж у більшості країн світу, тому не дивно, що Японію називають Країною вранішнього сонця.

Культура Японії є унікальною. При цьому вона завжди сприймала досягнення інших цивілізацій, надаючи їм нових елементів, та вони поступово ставали складовою частиною японської традиції. Але при цьому Японія завжди зберігала своєрідність. Це проявляється в дбайливому, уважному ставленні до мистецтва, історії країни, її природи, традицій та особливостей побуту.

Актуальність теми полягає у необхідності збереження культурної спадщини українським народом. За приклад можна взяти розвиток культури Японії.

Об’єктом вивчення є країна Японія, а предметом дослідження – культура країни вранішнього сонця.

Мета роботи - дослідити особливості декількох найбільш відомих напрямків культури Японії.

При виконання роботи постали такі завдання:

1. вивчення джерел інформації;
2. анкетування учнів і працівників школи;
3. вибір найцікавіших напрямків культури Японії;
4. узагальнення інформації.

Враховуючи мету роботи, ми обрали методи дослідження теоретичного рівня: вивчення, узагальнення і аналіз. Також було використано емпіричні методи : анкетування, опитування та підрахунки.

Теоретична значущість дослідницької роботи полягає в тому, що зібрана і опрацьована інформація може бути використана на уроках географії та історії як додатковий матеріал. Також цей матеріал дозволить зацікавити учнів школи вивчати історію та культуру власної країни та порівнювати її з розвиненими державами.

Японія – унікальна країна. Захоплення цією країною , її досягненнями, можливе лише через її пізнання, проникнення в її таємниці, розуміння її традицій.

Від початку VIII століття до нас дійшли перші писемні пам'ятки Японії . Головні з них – «Кодзікі» і «Ніхонсьокі» , або , коротше , «Ніхонгі» . Творцем «Кодзікі» був Ясумаро, один з придворних ,творцем «Ніхонгі»- принц Тонері.

Як показало дослідження, самий матеріал цих пам'ятників, належавши вже до ранньої пори японського середньовіччя, не відноситься до часу їх фіксації – до кінця VII - початку VIII століття. Отже що все в «Кодзікі» і в «Ніхонгі» розповідається про час, що передував перевороту Тайка, подіям 645 року, ґрунтуються на письменних матеріалах які з'явилися на початку VII століття,що не збереглися до наших часів, а ці матеріали відображають життя японського народу в V- VII столітті , тобто того етапу історії, який іменується епохою Удзи-кабани.

Безперечний також більш глибокий пласт, що стосується ІV - V століття. Він оснований вже не на письменних матеріалах, а на усних розповідях. Таким чином, ці пам'ятники можуть служити слугувати джерелом свідчень і про давню Японію, якщо користуватися ними достатньо обережно, оскільки на них лежить тягар того віку, а століття це – початок установлення ранньої форми феодальної держави.

У історичній праці, яка наслідувала «Ніхон Сьокі», «Сьоку Ніхонґі», згадується, що за наказом імператора принц Тонері склав «Ніхоґі» (інша назва «Ніхон Сьокі») у 720 році. Твір містив тридцять сувоїв про діяння богів та імператорів Японії та один генеалогічний сувій. Останній не зберігся до наших днів.

Вивчення процесу компіляції «Ніхон Сьокі» базується на аналізі стилістики сувоїв твору. Хоча він написаний повністю старокитайською, у ньому можна вирізнити частини складені японськими і китайськими істориками. Так сувої з 1 по 14 писалися японцями, а з 14 по 30 (за виключенням 22 і 23 сувоїв) — укладалися китайцями. Одним з головних японських компіляторів був Оно Ясумаро, відомий написанням «Кодзікі».

Вважається, що записи «Ніхон Сьокі» базувалися на старих хроніках двору Ямато, котрі велися від 6 століття. Серед них вчені називають «Теннокі» («Записи про імператорів») і «Коккі» (Записи про державу), авторство яких приписують Шьотоку Тайші. Рукописи цих книг згоріли і дійшли до нас у формі цитат з «Ніхон Сьокі».

Також науковцями вказується подібність тексту японських «Анналів» до хронік корейського королівства Пекче, так званих «Кударакі» (Запишів Пекче). Окрім «офіційних історій» укладачі «Ніхон Сьокі» схоже використовували тексти імператорських указів та відомчі документи.

«Ко́дзікі» («Записи справ давнини») — японська історична хроніка, пам'ятка японської літератури, одна з основних книг синтоїстького канону, найстаріший японський історичний твір, що зберігся. Упорядкована 712 року аристократом Оно Ясумаро за наказом Імператора - жінки Ґеммея. Написана класичною старояпонською мовою. Складається з трьох сувоїв, присвячених походженню та розвитку монархії в Японії. Веде розповідь від епохи богів до правління Імператора-жінки Суйко. Містить давньояпонські міфи, перекази та вірші.

В середні віки формувався розвиток чайної церемонії і архітектури. Чайна церемонія була двох типів які можна назвати «чайна церемонія Сьоін» і «усамітнена чайна церемонія». Перший тип походить від «Чайних змагань» - ігри, модного в Китаї періоду Сун (690-1279 рр.), яка була занесена в Японію, можливо, в кінці періоду Камакура.

Це була порівняно проста форма розваг: чай декількох сортів подавався гравцям, які намагалися впізнати кожен сорт чаю і місце де він був вирощений. Чайні змагання розповсюдились серед всіх верств населення, але ті, що влаштовувались сьогуном та великим феодальним землевласником були найбільш пишними. Вони проводились в чудових залах маєтків сінде і перетворювались у величне видовище. Книга під назвою «Розвиток чаювання» дає їх яскраве і повне описання.

Типовим було наступне: скульптурний триптих, з фігурою Будди Сак'ямуни в центрі, розташовувався по периметру зали, де і проходило змагання. Перед ним стояв стіл, накритий золотою скатертиною і три обов'язкові предмети розташовувались перед фігурою Будди: курильня для ладана, ваза з квітами і підсвічник.

До прикрас зали, крім того, входили чужоземні витвори мистецтва і розписи на стінах в стилі Китаю періоду Сун. Зал для змагання був найкращим приміщенням будинку і тому слугував місцем, де володар розміщував свої найцінніші китайські прикраси. Гості розсаджувались у відповідності строгого порядку, і кожен отримував 10 ковтків чаю чотирьох сортів. Тим, хто найбільш успішно визначав їх, видавались цінні нагороди, і зібрання закінчувались ретельно підготовленим святом.

В кінці періоду Муроматі або в період Момояма чайні змагання перетворились в «чайну церемонію Сьоін». До цього часу чайним чашкам та аксесуарам заварки чаю стало надаватися таке значення, що їх вибір довірявся тільки професійним експертам (амі), радникам в області культури при дворі сьогуна і його ближніх васалів. Грі була придана строга форма і навіть декорація приміщення підпорядковувалась незмінному канону.

Сама форма сьоіна стала визначатись стилем і розташуванням цих прикрас. Але і цього було недостатньо. Рух всіх учасників були стилізовані в манері, що відображала вплив величних вистав театра «Но», і змагання стало не стільки розвагою, скільки мистецтвом, детально розробленим дійством, де велику увагу надавали технічній точності виконання ритуалу. Пояснити ускладнення цієї ритуальної церемонії можна потрясіннями суспільства того часу.

Це була епоха війн, в котру кожен міг бути князем сьогодні і жебраком завтра. Військові лідери того часу, що усвідомлювали невизначеність, що їх оточувала, шукали притулку від дійсності в цій строго регламентованій інтроспективній формі розваг. Чайна церемонія Сьоін забезпечувала сценою, відповідними декораціями і загальними правилами, в рамках яких її учасники, як актори, могли створювати маленький уявний світ штучно, але емоційно задовольняючий їх.

Паралельно з чайною церемонією розвивався зовсім інший тип чаювання серед нижчих класів. Він називався «Чайними зборами» . його еволюція, котра мала важливі і історичні відгалуження детально описана в роботах соціологів Тадзіро Хорігуті та Тацусабуро Хаясія.

В цей період структура селищ, близька до сучасної, домінувала по всій країні. Селяни, що жили в цих селах, почали повставати проти гноблячих їх правителів. Колективне чаювання, що стало формою зборів, вело до єдності серед селян, допомагаючи їм об'єднатися проти феодальних землевласників і призначених ними представників. Ідею, що лежала в основі цих групових дій, добре висловлює японською мовою поняття «Ітімі досін», «повна єдність», яке передається на письмі ідіограмою, що означає «один аромат».

Більше всього ця ідіограма - дуже точне описання настрою, що преважало на чайних зборах. На цих зустрічах ніхто не роздумував над тим, який сорт чаю буде подано або звідки він походить. Не було сварок. Всі сиділи в убогій кімнаті селянського будинку, попиваючи чай із тих чашок, які мав хазяїн. Дух товариства, що виникав таким чином, був однією із сил, що стояли селянськими бунтами епохи Муромати, Момояма і початок епохи Едо.

В більш пізній період правління Тогукава небезпека, що виходила від об'єднання селян, стала настільки очевидною, що саме слово «ітімі» стало означати збори зі злим умислом. В період Муроматі чайні збори нижчих класів були перетворені в нову форму чайної церемонії.

Людиною, котра здійснила цей подвиг, був Мурата Дзюко, радник сьогуна Асікага Йосімаса. Дзюко, що вивчав буддизм секти Дзен у невідомого монаха Іккю, знаходячись під владою його ставлення до простого народу, мав велику симпатію до селян. Він знайшов в улюблених ними чайних зборах тип простої краси невідомої чайним церемоніям Сюін. Взявши чайні збори за зразок, він почав розвивати новий вид церемонії, звільненої від різноманітної елегантності і складних прикрас.

Це було те, що назвали «усамітненою чайною церемонією», оскільки в самому принципі ця церемонія була задумана для непрецензійної прибудови де міг оселитися відлюдник. Тенденція, розпочата Дзюко, була продовжена Такено Сьоо, а пізніше Сен-но Рікю, найвідомішим із усіх майстрів церемонії. Стиль, що створив Рикю, відомий під назвою «вабі» - термін цей означає усамтненість і скромність. Рикю зменшив розмір приміщення для чаювання і скоротив кількість прикрас та число аксесуарів він звів до мінімума.

Тип будинку, в якому мешкали люди середнього класу, відомий як «тисячолітні будиночки». Вони вкриті шатровими солом'яними дахами, звіси яких досягають майже землі, нагадуючи древні земляні житла. Їх розміри вражають,і , хоч форма досить проста, що навряд чи може бути описана як архітектурна споруда, вони вражають як прототип чогось, що знаходиться в процесі створення. В них не можна знайти художньої рівноваги, але в них є сильне відчуття об'єму, є і виражений в об'ємі інстинктивний опір природі.

Будинки подібного типу з важкими солом'яними дахами, що піднімаються майже від землі, можна побачити в будь якій частині Японії. Іноді така будівля укривається не тільки за гаєм, що оточує її, але і за товстою глиняною стіною з маленькою фірткою. Ззовні природа не допускається в таке житло. Сам дім має міцний каркас, що оснований на органічних принципах. Ці селянські будинки, в яких проводились чаювання, не мали естетичної функції – вони були не більш чим частиною важкого життя селянина.

Монахи-буддисти знайшли в них новий вид прекрасного, і цей вид прекрасного був піднятий до рівня мистецтва енергійним класом торговців, бо селяни цього досягти не змогли б. якби не проникливість монахів, архітектура селянських будинків і чайні збори могли б залишитися в невідомих пластах японської культури. Монахи відкрили, що більше життєвого і прекрасного скоріше в грубій незавершеності ніж в залакованості, в простоті, а не в прикрашеності, в меншому, а не в більшому.

Всі споруди того часу були не просто відкритими, вони повністю зливались із оточуючим їх садом. Вони були першим прикладом тісного злиття споруди і його оточення, типового для японської архітектури взагалі. Це пояснюється незвичайною любов'ю японців до природи. Взагалі відносини японців до природи – це не відносини тих народів які намагаються підкорити її.

Тут немає рішучості господаря, що приборкує стихію, але присутнє пасивне захоплення красою оточуючого світу. У християнина, змушеного вічно боротися зі стихією, було інше відношення до природи. І хоч він глибоко пізнає природу, вона є для нього об'єктивним зовнішнім фактором, а не мистецьким комплексом частиною якого є він сам.

Розквіт культури Дзен в цей період пов'язувався з п'ятьма основними дзенськими монастирями в Кіото, відомими як «П'ять гір». Одну з цих п'яти гір займав храм Тенрюдзі, заснований Мусьйо Кокусі в 1341 році. Всередині монастиря був об лаштований сад ландшафт якого майже весь був створений з великих груп каміння, неправильних, фантастичних форм.

Ніщо по своєму характеру не могло більш відрізнятися від ліричних садів періоду Хейян. Тут не можна найти слідів весняної радості або осіннього смутку. Замість цього – сила, драматичний рух, що відхиляє будь які ідеї естетичної рівноваги. В середині монастиря був об лаштований сад, ландшафт якого був створений із великих груп каміння, неправильних, фантастичних форм.

Ніщо по своєму характеру не могло більше відрізнятися від ліричних садів періоду Хейан. Тут не можна було знайти слідів весняної радості або осіннього смутку. Замість цього – сила, драматичний рух, що відкидає будь - які ідеї естетичної рівноваги.

Інший, протилежний приклад – був відомий сад Сайходзі ( який називають Кокедера-сад мохів). Кожен хто потрапляє сюди повинен відчути приплив мрійливості. Всупереч враженню світла і спокою цей сад не ґрунтується на принципах стабільності і рівноваги : він, скоріше, здається повним надзвичайної сили, що зачаровує.

Форми цих садів незвичайні для нашого естетичного сприйняття, але вони повні тої творчої енергії, яку знаходили в собі монахи «П'яти гір». Замість потягу до абстрактної рівноваги Яйой ця енергія породжувала символізм, повний більшого внутрішнього напруження. Символізм його досягнув найсильнішої виразності в «сухому ландшафті». Комбінації красиво розташованого каміння могли зображати величезний океан, а один камінь – безкінечний космос. Вершиною цього направлення є «Сад каміння» Рьоандзі, створений в кінці періоду Муроматі.

Тут досягнуте точне естетичне вираження представлення буддизму Дзен про порожнечу. П'ять виразних груп каміння на чистому фоні білого піску – і все це обрамлене в невеликому прямокутному просторі. Нічого окрім цього; але внутрішня напруга символів роблять цей порожній простір таким, що здається безкінечним у своїй протяжності.

Процес, в результаті якого виникли ці сади, тісно пов'язаний з типом мислення, що характеризується в Японії словом суки, однією з основ мислення і діяльності вищих класів періоду Камакуро і Муроматі. Слово це має декілька смислових відтінків, але його первісне значення було близьке до сучасного поняття «смак»: у Камо-но Томей, наприклад, слово «суки» означає спосіб життя при якому відторгається все, що не подобається, і життя «підтримують вітер і місяць». Це означає втечу в будинок відлюдника, де можна відчувати радість поза соціальними обов'язками.

Японська архітектура сердньовіччя це архітектура наскрізних видів, неперервності перспективи. В ній присутній постійний рух простору, витончені переходи від місця до місця. Але як би уважно не слідкували глядачі за рухом, уявлення про пластичну цілісність не складається. Напруга і нерухомість, необхідні, щоб створити пластичну єдність, відсутні. Все міняється разом із рухом спостерігача. Єдність японської архітектури іншого вигляду і створюється постійністю підходу, який визначається єдиним характером послідовності просторових частин.

Кращим пам'ятником VII століття вважається триярусна пагода в монастирі Якусі-дзі і статуя Будди в ньому. В залишках будівлі цього монастиря спеціалісти бачуть сліди не сіверовейської культури, а культури початкового періоду Танської імперії, тобто VII століття. Витончені і строгі лінії цієї пагоди мистецтвознавці називають застиглою музикою.

Великі статуї Якусі в Кондо, в головному храмі, і Каннон в східному приділі, відлиті з бронзи і позолочені, ще несуть на собі ознаки мистецтва Асука, але достовірність зображення облич і легкість одягу, що обвиває корпус, відтворюють, на думку спеціалістів, стиль пластичного мистецтва Індії часів імперії Гуптов ( IV – V століття), що перейшов в Китай, а звідти - в Японію. [ 5]

Визначною пам'яткою VІІІ століття був храм монастиря Тодайдзі в якому була встановлена статуя Великого Будди, в звичному вигляді не зберігся, але збереглися інші будівлі, що дають уявлення про храмову архітектуру того часу. Це , в першу чергу - монастир Тосьодайдзи. В ансамблі побудов цього монастиря особливе місце займає Кандо, зі стовпами, що нагадують колони давньогрецьких храмів. Визначний і храм Хоккедо в ансамблі монастиря Тодайдзи. Збереглося багато скульптурних зображень: Нікко, Гекко, Сітенно, «Чотирьох небесних царів», 12 статуй богів в Син – Якуси-дзи.

Осу Каннон – буддистський храм XII століття секти Сінгон. Відновлений жителями Нагої у 1970 році. Храм володіє найдавнішою копією японської стародавньої хроніки «Кодзікі».

Касадера Каннон – буддистський храм VIII століття секти Сінгон. Він постраждав під час релігійних реформ періоду Мейдзі. За переказами, паломництво закоханих чи наречених до цього храму дарує їм міцний союз.

Арако Каннон – буддистський храм VIII століття, що належить секті Тендай. Його пагода є найстарішою на території Нагоя. Храм містить багато творів Енку, видатного японського скульптора XVII століття.

Проводячи дослідницьку роботу на тему "Загадкова Японія: культура і мистецтво" зрозуміли, що дуже сильними виявилися традиції в японській культурі. Адже стільки століть пройшло, а японці свято бережуть свої традиції. Витвори мистецтва японських майстрів не тільки зберігають вірність традиційному стилю, але і завжди мають щось нове, чого немає в жодному витворі мистецтва. В японському мистецтві немає місця шаблонам і штампам. Навіть зараз не можна переплутати творіння японських майстрів з роботами інших країн. В японському мистецтві час уповільнився але не зупинився – традиції далекої давнини дожили до наших днів.

Отже, працюючи в рамках навчального дослідницького проєкту ми бачимо, що загадкова японська культура і мистецтво, народившись на національному ґрунті Японії, ввібрали в себе риси багатої культури індокитайського регіону і не втратила при цьому своєрідності. Протягом всіх етапів свого розвитку японська культура відрізнялася особливою чуйністю до краси, здатністю привносити її в світ повсякденності, трепетним відношенням до природи, свідомістю нерозривності миру людського і божественного.

1. Конрад Н.І. Наріс Історії середньовічної Японії – «Мистецтво», 1980.
2. Рубель В. А. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. — Київ: «Аквілон-Прес», 1997. — 256с
3. Танге Кендзо. Архітектура Японії: традиції і сучасність, 1976.
4. Історія середніх віків// том І// За редакцією Карпова С.П., 2000.
5. Ніколаєва М.С. Японські сади, 1975.
6. Григор'єва Т.П. Японська художня традиція, «Наука» 1979.
7. Йонеяма Тосінао. Японія: Культура // Енциклопедія Ніппоніка: в 26 т. 2-е видання. — Токіо: Сьоґаккан, 1994—1997.
8. Культура Японії — Культура_Японії
9. Пронніков В.А., Ладанов И.Д. Японці (етнопсихологічні нариси). Видання друге: Видавництво Наука, 1985.