Проєкт "Право на свободу та особисту недоторканність"

Дослідницький проєкт з правознавства на тему "Право на свободу та особисту недоторканність" учениці 10 класу спрямований на підвищення правової грамотності громадян (насамперед молоді) у сфері особистих прав і свобод. А також роз’яснення механізмів захисту права на свободу та особисту недоторканність, формування активної громадянської позиції та навичок відстоювання своїх прав законними способами та профілактику порушень прав людини з боку посадових осіб та громадян.

Докладніше про роботу:

Під час дослідницької роботи над навчальним проєктом про право на свободу та особисту недоторканність авторка провела історико‑правовий аналіз становлення та розвитку цього права в Україні та світі. Дослідила сучасні виклики та проблеми реалізації права на свободу, розглянула підходи до гарантування особистої недоторканності в законодавстві та проаналізувала рішення Конституційного Суду України з прав людини з відповідних питань.

Працюючи над власним проєктом учениця 10 класу приходить до висновку, що право на свободу і особисту недоторканість належить кожному від народження і не залежить від громадянства, є базовим для реалізації багатьох інших конституційних прав і свобод. Також авторка дізнається, що право виступає важливою гарантією захисту особистості від свавілля державних органів та потребує постійного вдосконалення механізмів захисту на законодавчому рівні.

ЗМІСТ

ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПРАВА НА СВОБОДУ ТА ОСОБИСТУ НЕДОТОРКАННІСТЬ
1.1. Історичний аспект формування права
1.2. Поняття та зміст права на свободу та особисту недоторканість
РОЗДІЛ 2. КОСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВА В УКРАЇНІ
2.1. Стаття 29 Конституції України як гарант свободи
2.2. Незаконне позбавлення волі
2.3. Обставини, при яких позбавлення волі вважається законним
2.4. Захист права на свободу та особисту недоторканність
2.5. Відповідальність за порушення права на свободу
РОЗДІЛ 3. МІЖНАРОДНЕ ВИЗНАННЯ ПРАВА НА СВОБОДУ ТА ОСОБИСТУ НЕДОТОРКАННІСТЬ
3.1. Стаття 5 Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ)
РОЗДІЛ 4. ОБМЕЖЕННЯ ПРАВА В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ДОДАТКИ

Право на свободу та особисту недоторканність є одним із фундаментальних прав людини. Воно не є абсолютним, проте будь-яке втручання з боку держави має суворо відповідати принципу верховенства права. Основна мета цього права — запобігти свавільному затриманню та забезпечити гарантії того, що жодна особа не буде позбавлена волі без належних правових підстав.

Актуальність теми полягає в необхідності глибокого аналізу механізмів захисту фізичної свободи особи в умовах сучасних викликів безпеці, важливістю судового контролю за діями влади та потребою гармонізації української правової практики із європейськими стандартами судочинства.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері забезпечення, реалізації та захисту фізичної свободи людини та її особистої недоторканності.

Метою роботи є комплексний аналіз змісту права на свободу та особисту недоторканність, закріпленого у статті 29 Конституції України, дослідження правових гарантій його реалізації та вивчення механізмів захисту особи від свавільного обмеження її фізичної свободи.

Завдання роботи:

1. З’ясувати теоретичне значення понять «свобода» та «особиста недоторканність» як природних і невідчужуваних прав людини.
2. Проаналізувати юридичний зміст статті 29 Конституції України, виділивши ключові вимоги до законного затримання та арешту особи.
3. Дослідити особливості реалізації цього права в особливих умовах, зокрема під час дії правового режиму воєнного стану в Україні.

Теоретична значущість роботи полягає у комплексному дослідженні Статті 29 Конституції України як фундаментальної основи захисту особистої свободи, аналізі механізмів її реалізації та науковому обґрунтуванні критеріїв законності обмеження фізичної недоторканності особи в сучасних правових реаліях.

Важливість права на свободу та особисту недоторканість визнається вже протягом багатьох століть. Воно є одним із найдавніших. Його витоки відносять до часів реформ афінського правителя Солона, який заборонив робити позики під заставу особистої свободи, а також продаж боржників у рабство чи особисту кабалу. В період правління Перикла було закріплено право кожного афінянина на свободу від будь-якої людини.

Розвитку право на недоторканість набуло в період правління короля Англії Карла ІІ (1630–1685 рр.). Це право було закріплене в Петиції про право 1628 р. і Хабеас Корпус Акті 1679 р. Право на особисту недоторканість, як конституційне, юридичне закріплення отримало в період буржуазних революцій – у Декларації незалежності США 1776 р., Декларації прав людини і громадянина Франції 1789 р.

Недоторканість означала гарантію прав обвинуваченого від незаконних арештів.
У XIX столітті ці ідеї поширилися Європою, ставши основою конституцій більшості тогочасних держав. Важливим аспектом стало поступове скасування кріпацтва та рабства, що розширило коло суб’єктів права на свободу на все населення (див. Додаток 1).

Право на свободу та особисту недоторканність – це особисте суб'єктивне право людини, яке гарантує йому свободу від протиправних посягань на життя, здоров'я, індивідуальну безпеку з боку кого б то не було, не допускає незаконних і безпідставних дій посадових осіб державних органів і громадських організацій щодо особистої недоторканності при виконанні ними своїх обов'язків і надає можливість відновлення порушеного права.

Право на свободу та особисту недоторканність означає право бути фізично вільним і право не бути незаконно та свавільно затриманим. Якщо людину затримано, повинні для цього існувати підстави (причини затримання) і повинна бути дотримана процедура, встановлена законом.

Право на свободу та особисту недоторканність, гарантоване ст. 29 Конституції України, є одним із найбільш вагомих та значущих прав людини. Згідно з положеннями, задекларованими у цій конституційній нормі, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, що встановлені законом.

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Тримання особи під вартою застосовується лише як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою (див. Додаток 2).

Позбавлення волі є незаконним у випадку, коли таке діяння вчиняється у невідповідності до Конституції, законів України, а також чинних міжнародних договорів. Законом установлено процедуру арешту, затримання людини, поміщення її в місця позбавлення волі. Обов'язковою умовою таких дій є їхня сувора відповідність вимогам закону.

Існують виключні випадки, за яких людина може бути законно позбавлена свободи. Це передбачає тримання особи під вартою на законних підставах і з дотриманням чітких процедур, встановлених законом.

Тримання під вартою, як правило, може ґрунтуватися на таких підставах: 

• винесення обвинувального вироку компетентним судом;
• невиконання особою рішення суду або для забезпечення дотримання особою закону;
• якщо особу підозрюють у вчиненні злочину і це необхідно для запобігання скоєнню іншого злочину або втечі такої особи;
• медичні та/або соціальні причини: наприклад, примусова психіатрична госпіталізація або запобігання поширенню інфекційних захворювань;
• несанкціонований в’їзд до країни або у випадках депортації чи екстрадиції (див. Додаток 3). 

Держава є основним гарантом прав людини. Вона має подвійні зобов’язання: негативні (зобов’язання «не робити» чогось) і позитивні (зобов’язання щось «робити»). Негативне зобов’язання вимагає від держави утримуватися від порушення права на свободу та особисту недоторканність, тобто не позбавляти незаконно людей свободи.

Позитивне зобов’язання включає обов’язок забезпечувати захист від незаконного позбавлення свободи кожному, хто перебуває під юрисдикцією держави, та гарантувати, що людину можна позбавити свободи лише за законом і не у свавільний спосіб. 

Право на свободу та особисту недоторканність належить до особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, і тому захищається нормами Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 288 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) забороняються будь-які форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних чи психотропних засобів, вчинення інших дій, що порушують це право.
Закон також забороняє фізичне покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних (ст. 289 ЦК) (див. Додаток 4).

Законом передбачено кримінальну відповідальність за злочини проти свободи людини. До злочинів, об'єктом яких є свобода фізичної особи, відносяться: незаконне позбавлення волі чи викрадення людини, захоплення заручників, підміна дитини, торгівля людьми чи інша незаконна угода про передачу людини, експлуатація дітей, незаконне поміщення в психіатричний заклад.

Зміст зазначеної конституційної норми відповідає положенням ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згода на обов’язковість якої була надана Верховною Радою України і яка на цей час є частиною національного законодавства України.

Сфера застосування статті 5 Конвенції охоплює захист людини від свавільного або незаконного позбавлення фізичної свободи державою.

Згідно з п. 1 ст. 5 Конвенції кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом (див. Додаток 5).

Обмеження права на свободу та особисту недоторканність в умовах воєнного стану є одним із найбільш чутливих питань, оскільки воно балансує між державною безпекою та фундаментальними правами людини.
Згідно з Конституцією України (ст. 64) та Законом «Про правовий режим воєнного стану», певні конституційні права можуть бути тимчасово обмежені.

В умовах воєнного стану право на свободу не належить до переліку прав, які не можна обмежувати (на відміну від права на життя або гідність). Це означає, що держава має законні підстави для впровадження особливих заходів.

Основні аспекти обмежень:

• Затримання без рішення суду: У звичайний час затримання без ухвали суду можливе лише на 72 години. В умовах воєнного стану цей термін може бути змінений відповідно до Кримінального процесуального кодексу (наприклад, ст. 615 КПК дозволяє триваліше затримання за певних обставин до моменту доставки до слідчого судді).
• Комендантська година: Це пряме обмеження свободи пересування та перебування в громадських місцях у визначений час.
• Примусове відчуження майна або залучення до робіт: Хоча це стосується власності, це також є обмеженням свободи розпоряджатися собою та своїм часом для потреб оборони (див. Додаток 6).

У результаті проведеної дослідницької роботи (проєкту) з правознавства на тему «Право на свободу та особисту недоторканність» ученицею 10 класу було комплексно проаналізовано зміст права на свободу та особисту недоторканність як фундаментального складника правового статусу людини. На основі вивченого матеріалу можна зробити наступні висновки.

Право на свободу та особисту недоторканність пройшло тривалий шлях еволюції — від античних реформ до закріплення в засадничих актах Нового часу (Habeas Corpus Act, Декларації прав людини). Сьогодні воно визнається природним, невідчужуваним і загальним правом, що належить кожному від народження та покладає на державу як негативні (утриматися від свавілля), так і позитивні (забезпечити захист) зобов’язання.

Стаття 29 Конституції України виступає ключовим запобіжником проти державного свавілля. Вона чітко встановлює, що позбавлення волі можливе виключно за вмотивованим рішенням суду, за винятком нагальних випадків, де встановлено жорсткий часовий ліміт у 72 години. Порушення цих процедур не лише робить затримання незаконним, а й тягне за собою обов’язок держави відшкодувати завдану шкоду та притягнути винних до кримінальної відповідальності.

Аналіз статті 5 Європейської конвенції з прав людини підтверджує, що українське законодавство в цілому відповідає європейським стандартам. Ключовим принципом тут є вичерпність підстав для позбавлення волі та обов'язковість судового контролю. Будь-яке обмеження свободи має бути «пропорційним» та «необхідним у демократичному суспільстві».

Дослідження особливостей реалізації цього права в умовах війни показало, що хоча Конституція та міжнародне право допускають певні обмеження (зокрема зміну строків затримання без ухвали суду за ст. 615 КПК України), вони не скасовують саму суть права. Навіть в умовах воєнного стану держава зобов’язана дотримуватися принципу законності та забезпечувати право особи на захист і судовий перегляд її статусу.

Підсумовуючи проєкт, слід зазначити, що право на свободу не є абсолютним, але воно є недоторканним у сенсі захисту від свавілля. Ефективність цього права в Україні залежить не лише від досконалості законодавства, а й від реальної незалежності судової влади, яка має виступати арбітром між інтересами державної безпеки та індивідуальною свободою людини. Тільки за умови дотримання європейських стандартів і суворого дотримання процесуальних норм Україна зможе забезпечити дієвий механізм захисту особистої недоторканності своїх громадян.

1. Національна школа суддів України. (2014). Захист права на свободу та особисту недоторканність (ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Web: https://nsj.gov.ua/files/14459344864_2014.pdf
2. Права людини в Україні. (2024). Право на свободу та особисту недоторканність. Сайт Rights.in.ua. Web: https://www.rights.in.ua/prava/pravo-na-svobodu-ta-osobistu-njedotorkannst
3. Сумський державний університет. (2024). Лекція: Судова влада та правоохоронні органи. Web: https://kmeep.law.sumdu.edu.ua/sites/default/files/lection5_4_court.pdf
4. Google. (2024). NotebookLM. Web: https://notebooklm.google
5. Google. (2024). Gemini AI. Web: https://gemini.google.com/app?hl=uk