Проєкт "Образ України в творчості письменників Одещини"

У дослідницькій роботі, виконаної в рамках навчального проєкту з української літератури, на тему «Висвітлення образу України в творчості письменників Одещини» учениця 7 класу докладно вивчає духовну спадщину українського народу з ракурсу історико-філософського аспекту та розглядає творчість письменників одещини.

Докладніше про роботу:

Своїм дослідницьким і творчим проєктом учениця 7 класу, досліджуючи образ України в творчості письменників Одещини (Одеси), заохочує однокласників вивчити етногенетичне та соціокультурне буття народу, більш докладно розбиратися в народознавстві, вивчати та поважати культуру регіону Одещини.

Протягом науково-дослідницької роботи про образ України в творчості письменників Одещини авторка приходить до висновку про те, що на даному етапі життя вкрай важливо розвивати українську культуру, причому дізнаватися і про минуле, згадуючи забуті та мало відомі українські пісні, традиції та усну народну творчість. Тобто у проєктній роботі про образ України в творчості письменників Одещини вказується, що потрібно розвивати майбутнє, об’єднуючи народ традиціями і піснями, як і у давні часи.

Зміст

Вступ

1. Наша дума, наша пісня не вмре не загине
2. Опис м. Одеси з пісень чумаків
3. Воронцовський палац

Мета дослідження: Любов до України та поваги до культурних цінностей рідного краю. Залучення до активної діяльності з вивчення народознавства, культури регіону одещини та дослідницької роботи.

Актуальність даної теми: Розвивати українську культуру зараз дуже важливо. Також розгляд забутих або мало відомих українських пісень, традицій, усної народної творчості допоможе краще дізнатися минуле, а от же розвинути майбутнє, об’єднати народ традиціями і піснями, як у давні часи. У кожному куточку нашої історії є свій початок, а ми маємо дати йому продовження.

Об’єктом дослідження виступає духовна спадщина українського народу в її історико-філософському аспекті, творчість письменників одещини.

Предметом дослідження є українська духовність як зумовлююча форма етногенетичного та соціокультурного буття народу.

Література рідного краю частина української культури, прояв особливостей культури народу певної території України. Вона відображає насамперед духовний світ людей окремого регіону, їх душу, образно розповідає про їхнє історичне минуле, порушує важливі морально-етичні й загальнолюдські проблеми, спонукає мріяти, пізнавати великий, складний і прекрасний світ і знаходити своє місце в ньому. Література рідного краю утверджує вищий дух, відкриває сенс життя, е частиною духовної пам'яті людей окремої території, без якої не буває справжнього майбутнього.

Кожен етап розвитку літератури визначався як культурними, так і суспільно- економічними умовами. Не завжди вона мала можливості для ефективного та повноцінного функціонування на території України. Незважаючи на періоди відносно сприятливого розвитку, в загальному розв'язання цієї проблеми національною елітою було підпорядковане політичним ситуаціям, які визначалися державами, що мали власні владні структури на території України.

Та навіть найбільший терор і протидія не змогли знищити її, тому що народом виховувалися патріоти, які відроджували, несли майбутнім поколінням бажання відродити ту першооснову, яка дасть змогу їм здобути незалежність власної держави. Література вічна. Народ, який має власну національну культуру, великою складовою якої є й література, сповнений гідності та вірності ідеалам минулих поколінь.

Генії визначають ідеологію народу, але скільки їх, безіменних діячів культури, часто робили все для того, щоб зберегти ту основу, яка різнитиме українців від інших народів, яка, як повітря, потрібна для продовження життя народу.

Україна – це наша земля, наш рідний край, наша країна з багатовіковою славною історією, мудрими людьми, чарівними піснями ,що дивують світ, з багатими народними традиціями, мальовничими картинами природи. Вона у всьому, що нас оточує: у замріяному шелесті трав ,чарівній таємничості, нічного зоряного неба. Все це рідне і близьке для кожного з нас.

Україна – це історія народу, що протягом віків бореться за свою свободу і незалежність. Це імена славних героїв, які віддали своє життя за щастя народу: Іван Сірко, Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Олекса Довбуш та інші. Це діячі культури, науки і мистецтва, які звеличили нашу державу своїм талантом: Тарас Григорович Шевченко, Леся Українка, Іван Франко та інші.
Це видатні спортсмени, які своїми рекордами прославили Україну: брати Клички, Яна Клочкова, Андрій Шевченко та інші.

Я — українка!
Горджуся й радію,
Що рідною мовою
Я володію,
Шевченковим словом
Умію писати
Слова мелодійні
І вірші складати.

Я — українка!
Живу в Україні,
На вільній, єдиній
Моїй Батьківщині,
Де все мені в радість:
Ліси і садки.
Озера й річки,
І глибокі ставки,

Лани неосяжні,
І гори, й долини,
Цвіт білосніжний
У лузі калини.
В душі моїй солодко.

Я безмежно люблю Україну, українські пісні, тому що народилася тут. Пісня є наш духовний скарб, який єднає нас, розповідає світові про велич нашого народу. Мовою пісні гортаємо сторінки нашої історії. Україна - край гарячої любові до пісні, до свого народу, до своєї землі. Все це збереглося в піснях, які передаються нам з покоління в покоління.

Символами українського народу є: дім, поле, калина, рушник. Але душею українського народу залишається пісня. Думи, пісні супроводжують нас усе життя. Починається пісня з материнської колискової, що веде нас у доросле життя; з піснею стають молодята на рушник, почувши рідний гімн, ми стаємо струнко, кладемо руку на серце й співаємо, пісня допомагає людям працювати.

На музику покладено слова видатних письменників: Івана Франка, Лесі Українки, Василя Симоненка, Дмитра Павличка. Можливо знищити все на світі, але народну пам’ять, що збережена у пісні, у нашій творчості, знищити неможливо. Велике значенням пісням надавав Тарас Григорович Шевченко, багато його віршів покладено на музику .Саме він порівняв пісню з думами та наділив її безсмертя.

Це символічне порівняння відображає долю українського народу. Українська мова відрізняється своєю мелодійністю. Українські пісні звучать дуже гармонійно та зачіпають найпотаємніші струни душі. Українці вважаються одними з найбільш співучих людей, які бережуть фольклорний спадок своїх предків.

Любіть Україну, як сонце любіть!
Як вітер, і трави, і води!
В годину щасливу і радості мить,
Любіть у годину негоди...

Моя Батьківщина – Україна. Не любити цю землю і людей, що живуть на ній, - не можливо! Мій край – це Чорне і Азовське моря, Карпати і Полісся, синьоокі озера Волині, південні степи Криму, терикони Донбасу, Дніпро-Славутич.

Батьківщина – це те місце, де народилася людина, де промайнуло її дитинство із дивом-казкою, матусиною піснею, батьківською ласкою.
Батьківщина – це рідний дім, де завжди з любов’ю чекають нас наші рідні.
Батьківщина – це стежка, по якій ти пішов до школи.
Рідна моя Україна, земля зі славною багатовіковою історією і мудрими, талановитими людьми.
Я пишаюся тим, що моя Батьківщина стала рідною землею для тисяч поляків, чехів, євреїв, румун, греків, татар та інших народів.

Україна… Вона в усьому, що нас оточує: у місяці, в зорях, у дорозі додому, у кожному струмочку, в деревці, у камінчику, у травичці, де «садок вишневий коло хати».
Україна – це історія народу, який протягом багатьох років боровся за свою свободу й незалежність. Це славні лицарі Петро Сагайдачний, Іван Мазепа, Богдан Хмельницький, Іван Сірко, Устим Кармалюк, які віддали своє життя за щастя народу.

Це відомі всьому світові діячі української культури Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський , О Довженко, О. Гончар, М. Лисенко, М. Заньковецька та багато інших.
Україна – це й рідна мова. Маленька дитина ще у сповиточку чує рідну мову від матері та промовляє за нею перші ніжні слова. Це ті слова, які проказувала ще в глибоку-глибоку давнину над колискою прабабуся. І саме ці слова наповнені почуттям, мов квітка нектаром.
Наша українська мова мелодійна та неповторна тому, що увібрала в себе гомін полів, лісів і морів нашої землі. Вона переткана калиною, барвінком і вишневим цвітом.

Мова наша українська – це золотий запас душі народної, з якого виростаємо, яким живемо і завдяки якому маємо велике право й гордість іменуватися народом українським:
Вона, як зоря пурпурова,
Що сяє з небесних висот,
І там, де звучить рідна мова,
Живе український народ.

Україна – це українська пісня – одне з найцінніших надбань українського народу.
Коли вона звучить, серце не може залишатися байдужим і холодним, бо в ній стільки трепетної щирості, ніжності, відвертої довіри.

Україна – це багатостраждальна земля, опалена пожежами війн середньовіччя, жахливими пожарищами Великої Вітчизняної війни, пекельним полум’ям Чорнобиля. Чи не тому вона нам така рідна, дорог
Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її вічно живу і нову,
І мову її солов’їну.

Рідна моя земля – це наша Україна, з її славною героїчною історією, але й трагічною долею. Нам, українцям, всім серцем потрібно любити й гордитися своєю найпрекраснішою матір'ю.
7 історико-архітектурних чудес України.
7 природних чудес України
Моя країна - Україна
Державні і народні символи України

Думи, пісні супроводжують нас усе життя. Народ створив жниварські, обрядові пісні. Коли людині сумно, вона слухає музику або ж просто насолоджується мелодією дощу. Пісні піднімають настрій, додають життєвих сил. Коли чуєш зворушливу мелодію пісні, завмирає серце.
Можливо знищити все на світі, але народну пам'ять , що збережена у пісні, у нашій творчості, знищити не можливо.

Велике значення пісням, думам надавав Тарас Григорович Шевченко. Багато його віршів покладено на музику. Саме він порівняв пісню з думами та наділив її безсмертям. Це символічне порівняння відображає долю українського народу.

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине:
От де, люди, наша слава,
Слава Україні.
Т. Шевченко.

Цими віщими словами наш народний геній підтвердив факт, який є суттю душі українського народу, суттю, що на ім’я їй: пісня. Шевченко зі своїм глибоким знанням української психіки, з великим знанням історії свого народу і його побуту першим поетичним словом оформив те, що кожний українець відчував і відчуває, співаючи або слухаючи українських пісень. Українська народна пісня – це дзеркало, в якому вірно відбивається широке і багатогранне життя-буття нашого народу, його доля і недоля через довгі століття по сьогоднішній день. В нашій пісні, в її чародійній силі криється одна з тайн нашої незломної живучості.

Наша пісня, чи вона сумна чи весела, чи навіває на нас смуток, чи викликає на обличчі усмішку, — вона завжди нас окрилює, вона завжди з тою самою силою зв'язує нас в одну цілість, де б ми й на яких землях не були. З мелодіями цієї цілющої пісні ми родимося, вони разом з кров'ю кружляють у наших жилах. І можемо сміливо сказати, що нема на землі іншого такого народу, який був би так «перепоєний «піснею, як український, в якого пісня була б першою і щоденною душевною поживою. Поетичне слово і поетична мельодія, що їх український народ завжди вирощував і вирощує із себе, з глибин своєї плодючої духовости, ставлять його в перші ряди націй, що обдаровують своїми надбаннями цю ланку европейської культури.

Пісня не знає кордонів і не знає неволі. Вона доходить всюди, вона проникає в далекі краї, вона навіть здобуває їх. Згадаємо виступи хорової капелі Кошиця. Тріумф української пісні за кордоном був повний і незаперечний, вона дивувала чужинців, полонила їх, вона відкривала їм очі на щось, чого вони до того часу не знали і не чули. Бо це ж співали не лише хористи, їх устами співав великий український народ, виспівуючи свої смутки, радості, тугу, сподівання, відкриваючи хрустальну і чародійну криницю своєї творчості, в якій виразно відбилась вікова духова й матеріальна культура. Співали навіть тоді, коли наша державницька будівля розвалювалась і лягала в румовища, коли, здавалося, повинно було все з жаху замовкнути і задеревіти. І тут виявилась наша живучість, наш оптимізм (хоча його може тоді ніхто у вияві в цій формі ). І в цьому її сила.

У світі про нас мало знають, тобто про нас, як народ, який мав і має свою історію, який цілі століття був політичним та культурним центром на межі сходу і заходу Европи, який завжди жив і відроджувався в завзятій боротьбі з чужими загарбниками. Наше ім'я у світі, як політично оформленої нації, було і є мале, воно (залежно від політичних умовин) затирається, знову виринає, а то й зникає.

Зате українська пісня лунала й лунає на закордонних естрадах, вона розносить славу України, говорить про її історію, говорить про український народ, що виплекав її і виніс на світ з глибини своєї духовности. І нема такої людини, яка, хоч раз почувши українську пісню, змогла б забути красу її поетичної мелодійности. І хоч ця людина часто не зуміє показати на мапі, де оця Україна, одначе вона певно запам'ятає, що почута пісня — українська, що її співали українці.

Віщі слова Шевченка про українську пісню, про її завдання і значення, ми розуміємо з кожним днем краще. Хто і що ми були б сьогодні, коли б не мали своєї пісні? Через нашу довгу історію, коли нераз здавалося, що ми не двигнемося з попелу руїни, наша пісня була отим невидним жевріючим вугликом, який ховав у собі силу великої пожежі, що з нього й вибухала.

Наша українська пісня притягала увагу неодного з наших композиторів, які, як дорогому каменеві, давали їй мистецьку оправу. В цьому ділі перше місце належить основоположникові нашої музичної культури, Миколі Лисенку, який усе своє життя, всю свою творчість віддав на службу свому народові, зберігаючи і відгребуючи його пісенні скарби. Лисенко показав шлях іншим композиторам, здійснюючи слова Шевченка. Лисенко силою свого таланту відразу збагнув, що пісня — це слава України, і тому він так запопадливо ту пісню плекав, тому він віддав їй усе своє життя.

Микола Лисенко (1842- 1912 р.)

Цікавість до української пісні виявляв також не один чужинецький композитор, який на її мелодійній основі творив свої композиції. І тому дуже часто, коли чуємо деякі твори чужих творців мелодії, виловлюємо вухом, відчуваємо в них те питоме українське, що, хоча й обведене чужими рямцями, дихає своїм характеристичним ритмом. А скільки наші "добрі" сусіди присвоїли собі і старалися присвоїти для себе з нашої народної пісенної творчості?

Та українська пісня, яка виростає і пливе з глибини багато обдарованої душі українського народу, вічна. І ми, як високо-музикальний і співучий народ, повинні рідну пісню плекати, бо це скарб, який не кожному народові даний Богом, шлях, який вказав Лисенко, яким ідуть наші відомі композитори — правильний. Українська народна пісня окрилюватиме нас і надалі в нашому змаганні за краще майбутнє.

«Усе моє, все зветься Україна»
Буває часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, —
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.

Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
(Ліна Костенко)

Пісні не тільки розвивають нашу культуру, зворушують своїм текстом. Також завдяки пісням ми можемо дізнатися історію певного міста, регіону тощо. В піснях оспівується невеликий опис ,наприклад, нашого міста Одеси.
Одеса – багатонаціональне місто, і одесити завжди розмовляли різними мовами. Сьогодні у місті все частіше можна почути українську мову, а її мешканці дедалі більше цікавляться українською історією та культурою.

Мало хто знає, але Одеса не раз ставала героїнею чумацьких пісень, адже через наше місто проходив чумацький шлях. У своїх піснях чумаки зображували Одесу такою, якою бачили і знали її понад двісті років тому.

Про перших чумаків можна прочитати ще в Іпатіївському літописі, щоправда, там вони називаються прасолами, тобто перевізниками солі. Найчастіше чумаками ставали селяни та козаки. Сьогодні «магелланів українських степів», як поетично називали чумаків, ґрунтовно забули. Однак у тому числі завдяки їм Одеса набула статусу торгового міста, про достаток і багатство якого народ розповідав легенди.

Більшість чумацьких шляхів пролягали на південь України, степами Північного Причорномор'я. Проходили вони й через Одесу. Адже для чумаків важливу роль відіграв Одеський порт, через який їхні вантажі вирушали до інших країн. Від Одеси шляхи розходилися у сусідні губернії. Той шлях, який сьогодні ми могли б пройти за три години, двісті років тому займав місяці. Наприклад, із Харкова до Одеси чумацькі обози йшли шість тижнів. В Одесі чумаки проводили тиждень і йшли у зворотний шлях з іншими вантажами. Возили вони рибу, пшеницю та сіль, якою постачали всю Україну.

Вважається, що саме з народної творчості розпочалася одеська література. Олексій Маркевич, дослідник історії України XVI-XVIII століть, був першим, хто почав вивчати образ Одеси у народних піснях. Як тільки вони не називали Одесу – Одес, Адес, Гадест, Адест, Адеста, і навіть у множині – Адести. Пісні про неї можна було почути по всій Україні та навіть у Галичині.

Відоме словосполучення "Одеса-мама", як з'ясовується, з'явилося зовсім не завдяки босякам Молдаванки чи Пересипу. Ще в той час, коли чумацькі шляхи пролягали через Хаджибей, чумаки називали наше місто «рідною матінкою», адже він давав їм кошти для існування. Про це свідчить одна із старих чумацьких пісень, яка розповідає про те, як чумаки скаржаться ватажку на повну бідність – нічим навіть годувати коней. І «отаман-батько» радить їм:

Косіть, хлопці, та овес
Та поїдемо в Адес;
А в Адесах рідна мати
Не дасть же нам загибати!

Одеса приваблювала багатьох, особливо тих, хто займався торгівлею. До них входили і чумаки. Спочатку життя в Одесі здавалося суцільним святом – легким та приємним.
«Південна Пальміра» відома і за межами України. Це колоритне містечко з іскрометним гумором відрізняється багатою історією (завдяки багатонаціональному складу населення). Тому чорноморська «перлина» знайде чим здивувати туристів. Ми склали путівник основними пам'ятками і сьогодні поділимося інформацією про те, куди можна піти і що потрібно обов'язково подивитися в Одесі, щоб скласти повне враження про місто.

Моє рідне місто – Одеса. Яких тільки поетичних назв не має вона! Місто-герой, південна столиця, Південна Пальміра, перлина біля моря, столиця гумору! Вона єдина в світі, унікальна.
Опис місцевості в Одесі слід починати з її історичного центру. Там старовинні вулички, ласкаве Чорне море, найкрасивіший в світі оперний театр. А ще – найбільший та найпотужніший в Україні морський порт.

Одеса – справжні морські ворота країни. Влітку до нас приїжджає багато туристів, щоб прогулятися по легендарній Дерибасівській, спуститися Потьомкінськими залюбки приїжджали та селилися навіть європейці: німці, французи, італійці та інші. В Одесі ти завжди будеш удома, в якому б районі не опинився. А люди навколо тебе стануть тобі щирими сусідами, неначе у великому селі. Деякі люди такої простоти не полюбляють, але якраз мене вона приваблює.

І звичайно, одесити мають найкраще почуття гумору! Одеса просто пронизана гумором та сатирою! Це не означає, що мешканці Одеси намагаються жартувати спеціально. Вони різні та несхожі одне на одного – великі й малі, з хмарочосами та котеджами, та щоб людям було комфортно та безпечно жити в них. Можливо, моє місто майбутнього не дуже схоже на місто з фантастичного роману, проте я вважаю, що воно таке, яким ми насправді можемо його зробити.

Якщо українців спитають, які міста можна відвідати в Україні, більшість з них порекомендують відвідати чарівне місто на півдні нашої країни – Одесу. Одеса – найбільше місто на півдні України і одне з найдавніших міст північного Причорномор’я. Чим же таким відома наша улюблена Одеса? По-перше, це місто не спроста називають «Перлиною Чорного моря». Багато хто з артистів, співаків після відвідання міста, складають пісні, тут неодноразово були зняті такі фільми як «Легенда про піаніста», «Пригоди Електроніка», «Місце зустрічі змінити не можна», «Полосатий рейс», «Битва за Севастополь» та ін.

Тут народилися і виросли такі діячі культури – піаніст Еміль Гілельс та Святослав Ріхтер, скрипаль Давид Ойстрах, співаки Леонід Утьосов та Валерій Ободзинський, композитор Оскар Фельцман, актори, письменники, художники. По-друге, Одеса – місто герой, який має дуже цікаву історію, сповнена різними подіями. Протягом декількох століть Одеса входила до складу багатьох держав: Російської імперії, Туреччини, Румунії та ін.

Також Одеса знайома мільйонам, як місто гумору завдяки своєму традиційному «Святу Гумору». Одесити – люди, у яких свій специфічний гумор, притаманний їм. Одеса - єдине місто яке мені подобається найбільше із всіх міст України. Кожен раз коли я приїжджала в мене складалося враження начебто я повернулася додому.

Мені подобається її архітектура, привітливі одесити та море, яке я так обожнюю. Гуляючи вулицями міста, я помітила, що майже в кожному автомобілі є прапор Одеси, що підіймає настрій. Думаю я б запропонувала просто прогулятися Одесою, зрозуміти її, почути її голос у морських хвилях, вечірніх посиденьок у кафе і у розмовах на балконі заставленого квітами. Одеса – місто яке має душу, цікаву історію, доброзичливих людей та велику архітектурну спадщину . Саме у такому гарному місті і розташувалася Одеса. Збудований у 1827 р. неповторний палац із колонами та багатим внутрішнім оздобленням став однією із найгарніших будівель Південної Пальміри.

Помістя із конюшнями, романтичним бельведером над морем та чарівним садом належало графу Михайлу Воронцову, генерал-губернатору Новоросійської губернії. Автором творіння у стилі ампір став італійський архітектор Ф. К. Боффо, який спроектував і відомі Потьомкінські сходи, і багато інших одеських пам’яток.

Про розкіш і красу
На першому поверсі палацу проводились бали і раути. Тому його інтер’єр, створений К. Скотті у стилі романтизму, був справді розкішним: позолота, ліпнина, мармур, статуї та мозаїка. Підлогу прикрашав дорогий паркет, а стіни – багаті розписи.
На даху – прогулянкова галерея, оточена перилами, а сам будинок, завдяки колонам та декору, подібний до святкового торту.

Все помістя було оточене чудовою кольоровою кованою огорожею (яку, як це не було трагічно, здали на металобрухт :( ), а біля воріт стояли кам’яні леви.
Напівкругла будівля з величезними вікнами, що нагадує міні-замок – це знамениті Воронцовські конюшні, які викликають захоплення своїми габаритами та вишуканістю (цікаво, ця краса призначалась для подиву людей чи все ж для задоволення коней?).

Найвідомішою частиною помістя можна вважати бельведер над морем, утворений з 10 парних колон, з якого відкривається чудовий вид.

Про історію: топ-3 найцікавіших фактів

1. Таємничі письмена.

Таблиці з такими написами розміщені на фасаді Воронцовського палацу біля головного входу. Понад 170 років вважали, що це свого роду прикраса, яку Ф. Боффо використав для підсилення враження від будівлі. Але тепер достеменно відомо, що це військові трофеї, здобуті графом у турецькій фортеці Варна у 1828 р. і розмістили їх тут за східною традицією. Одна з таблиць написана старотурецькою мовою, інша – перською.

2. Німий свідок.

У великій вітальні палацу є камін, привезений із Михайлівського замку у Петербурзі. Саме біля цього каміну помер імператор Павло І, підступно убитий ворогами.

3. Галерея з духами.

Під палацом є підземний хід, довжиною 140 м. Кажуть, що там живуть привиди, які свого часу навіть заважали працювати членам місцевого фотогуртка. Чи правда це, чи вигадка – невідомо, але те, що цей підземний хід є найстарішим в Одесі – доведено вченими.

Про те, чому вам варто тут побувати: 4 особливості Воронцовського палацу

1. Вдале розташування.

Воронцовський палац знаходиться у самому центрі Одеси на Приморському бульварі і від нього рукою подати до пам’ятника Дюку, Потьомкінських сходів чи Тещиного мосту.

2. 3 прекрасних історичних пам’ятки в одному місці – це непогано збережені власне будинок-палац, конюшні та колонада.
3. Неповторна фотозона.

Якщо вам хочеться особливо колоритних чи романтичних фото на фоні моря – зробіть їх у бельведері. Та і у будь-якому місці помістя знимки вийдуть атмосферними.

Важливо!

Якщо ви плануєте візит до Воронцовського палацу найближчим часом, то на вас чекає розчарування, адже пам’ятку з 2017 р. реставрують. Тому майте на увазі, що можете не отримати очікуваних вражень сповна.
До цього часу в палаці розташовувались різноманітні дитячі гуртки, тому вільно зайти туди було не зовсім можливо, адже на вході сидів вахтер. Та і багаті внутрішні інтер’єри, на жаль, втрачено.

Одеська область є найвеликою областю за територією України, яка знаходиться на півдні. На півночі межує з Вінницькою та Кіровоградською областями, на сході – з Миколаївської. З південного та південно-східного боку омивається Чорним морем. На південному заході – межує з Молдовою та Румунія.

Головна особливість географічного розташування області – її приморське та прикордонне положення. Широкий вихід в Азово-Чорноморський басейн і до великих річкових магістралей – Дунаю, Дністру, Дніпру, Дону. Визначають її великі переваги у транспортно-географічному положенні. Більшість області розташована в Причорноморській низовині, у північну та північно-західну її частини вклинюються відроги Подільської височини.

Поверхня переважно рівнинна. Рівнина перетнута глибокими долинами річок, ярами та балками. Північна частина розташована у лісостеповій зоні України, середня та південна – у степовій. У ґрунтовому покриві переважають прості ґрунти та чорноземи. Природні степи розорані. Лісів мало, більш менш значні їх масиви є у лісостеповій зоні. Багато лісозахисних смуг.

З географічним розташуванням області у Степовій та Лісостеповій природних зонах пов'язано її головне природне багатство – значні агровиробничі ресурси, а з приморським становищем – її потужний рекреаційний потенціал Протяжність морських та лиманних узбереж від гирла Дунаю до Тигульського лиману перевищує 300 км..

Оскільки територія області сильно витягнута із півночі на південь, а південна частина омивається водами Чорного моря, кліматичні та природні умови окремих її районів сильно відрізняються, що позначається на ландшафтної структури. Загалом клімат Одеської області характеризується як помірковано континентальний, з недостатнім зволоженням, короткою м'якою зимою та тривалим спекотним літом. Температурний режим формується під впливом географічної широти та моря. Найтепліші місяці – липень та серпень. У прибережній зоні добові літні температури досягають 27 – 280, а у південних степових районах 36-380. Найбільш теплими є південно-західні райони (Кілійський, Ізмаїльський, Ренійський) .

Взимку переважає нестійка погода з частими відлигами та короткочасними похолоданнями. Тривалість зими зростає від 56 днів в Ізмаїлі до 72 днів у Білгород-Дністровському. Мінімальні температури до – 340 відзначаються у Любашівці та Саврані. Тривалість весни – 70-78 днів у приморських та 62-65 днів у північних районах. Закінчується весна по всій області у середніх числах травня. Осінь триває 70-75 днів на півночі та 79-88 днів на півдні. Перша половина осені відрізняється стійкою сонячною погодою. У другий половині сезону збільшується кількість похмурих днів, випадають опади. Характерним для Одеського регіону є «повернення тепла», коли температура повітря значно підвищується.

Помітно виділяються місцевими кліматичними умовами дельти Дунаю та Дністра, які характеризуються підвищеною вологістю повітря та зменшенням добових та річних коливань температур повітря. Водні ресурси Одеської області представлені річками, озерами, лиманами і звичайно морем. На території Одеської області протікає 225 річок, які можна розділити на дві групи. Першу складають малі річки, режим яких повністю визначається місцевими фізико-географічними умовами. Витоки цих річок знаходяться на південних околицях Подільської та Південно- Молдавські височини. Найбільш значними є: Когильник, Сарата, Кучурган, Великий Куяльник).

Усі малі річки мають незначну протяжність, русла їх сильно порізані і пролягають по балкам та ярам. Усі місцеві малі річки маловодні . Друга група – великі річки Дунай, Дністер, Південний Буг, транзитом протікають територією області. Їхній гідрологічний режим не пов'язаний з природні особливості області. Долини річок мають типовий рівнинний характер, за винятком деяких ділянок Південного Бугу. Дунай посідає серед річок Європи друге місце після Волги. Він протікає крайньому південному заході області протягом 144 км.

Декілька вище м. Ізмаїла Дунай поділяється на два основні рукави: Кілійське та Тульчинське гирла. Дністер – одна з найбільших річок південного заходу Європейської частини України. Він бере початок на північних схилах Карпат і впадає у Дністровський лиман. Загальна довжина річки 1410 км, з яких Одеська область припадає на 45 км. Від Дністра відокремлюється рукав Турунчук (Швидкий Турунчук) завдовжки близько 70 км. Тече він паралельно основному руслу і в просторі між Дністром є плавні, зарослі тростиною. Із загальної довжини Південного Бугу (857 км) на Одеську область припадає 40 км. Усі великі річки – судноплавні. Озера області відносяться до двох генетичних типів: заплавних і лиманно-лагунним.

Перші розташовані у заплавах Дністра та Дунаю та являють собою затоплені гирла приток цих річок, які назви збігаються з назвами річок, що впадають в них (Ялпуг, Кагул, Катлабух, Кучурган). Усі озера витягнуті за напрямом течії і зазвичай пов'язані з Дунаємо та Дністром. Штучні водойми області представлені водосховищами та ставками. На території області розташовано 7 відносно великих, водосховища та близько 520 ставків. У межах області розташовані 15 лиманів, що займають пониззя колишніх річкових долин. В області налічується 92 природно-заповідних територій та об'єктів, у тому числі Дунайський біосферний заповідник, Дунайські та Дністровські плавні, ландшафтний парк «Тигульський», регіональний ландшафтний парк "Ізмаїльські острови".

Дика природа, безлюдне узмор'я, дивовижні за красою острова з багатоликим пташиним населенням – це рідкісні куточки, де природа розвивається за своїми вічним непорушним правилам . У дельті водиться 60 видів риб. Серед них – знаменита дунайська оселедці, дунайський лосось, осетрові. З менш знаменитих - сазан, судак, лящ, в'юн та ін. Є риби з красивими назвами: блакитний окунь, золотий та срібний карась. Дунайські плавні з повним правом можна назвати царством пернатих. Їх мешкає тут постійно чи тимчасово 150 різних видів. Це різнокольорові чаплі (білі, сірі, руді, червоні); рожевий та кучерявий пелікан (справжнє прикраса заповідника – реліктовий вид пернатого царства), лебідь-шипун, а також крякові, численні сімейства гороб'їних, куликових та інших .

У дельту злітаються водоплавні птахи з усієї Європи. Тому орнітологи між собою називають плавні «мотелем для пернатих». У на відміну від галасливих північних пташиних базарів тут панує тиша, яку порушує тільки крикливу розмову неспокійних, котрі вічно поспішають кудись. Місцева популяція чорноголових чайок - найчисленніша в Україною. Вони приносять величезну користь сільському господарству. На відміну від своїх морських і суто річкових побратимів, які харчуються переважно рибою, чорноголові чайки люблять пообідати на полях, знищуючи при цьому велика кількість комах-шкідників.

Кілійський район є своєрідним центром екологічного туризму. Завдяки активній діяльності туристичних підприємств м.Вилкове, на острові Лебединка прокладена екологічна стежка для любителів птахів; у місці впадання Дунаю в Чорне море встановлено пам'ятний знак "Нульовий кілометр"; щорічно розробляються все нові та нові екологічні маршрути, здатні задовольнити будь-який смак та потреба як вітчизняних, і зарубіжних туристів.